Олександра Казакова, учасниця ГОЛОСУ КРАЇНИ

5.0

Ще досить свіжі пристрасті та обговорення навколо «Голосу країни» – гарного проекту, котрий дійсно відкриває Україні нові свіжі голоси, знайомить нас із новими талантами –
і це все неупереджено, на очах у глядача і навіть за його живою участю. Кожен із тих новоград-волинців, хто відстежував хід проекту, звичайно ж, мав свого улюбленого
учасника або учасницю. Та мало хто здогадується, що одна із них – наша землячка!

Виявляється, поліське коріння має учасниця з команди Тіни Кароль – чистоголоса і ніжна Олександра Казакова. Її мама Галина родом із Кикови, а в силу життєвих обставин частину раннього дитинства дівчина провела у Тальках, Броницькій Гуті... Дівчина надзвичайно талановита, має широкий чистий діапазон, багато співає і надзвичайно популярна у Миколаєві, де мешкає нині. Вона дійшла до чвертьфіналу проекту, і це ще раз підтвердило на всю Україну її неабиякі вокальні здібності. Але водночас вона залишається дуже щирою у спілкуванні, не зачепленою «зірковою хворобою», тому охоче погодилася поспілкуватися і розповісти про себе читачам «Лесиного краю». 
– Сашо, розкажи, будь ласка, трохи про себе, про свою родину, батьків, хто вони?..
– Народилася я 26 років тому у Миколаєві в результаті палкої пристрасті. Мої батьки зустрілися випадково і покохали один одного, і це – не зважаючи на немалий життєвий досвід (мамі було 36, батькові – 38), на наявність уже дорослих дітей (маю ще старших брата і сестру). Моя мама – звичайна медсестра, хоча має ще і вищу освіту бібліотекаря, а тато був підприємцем, котрий шукав собі долі у лихі 90-і. Коли мені було 7 років, він загинув у автокатастрофі, практично у мене на очах...
– Знаю, що співаєш із раннього дитинства, раніше навіть, ніж почала розмовляти. Чи пам’ятаєш свій перший репертуар? Від кого з родини ти перейняла любов до співу, голос? Чи можеш сказати, що у твоїй родині також співають?
– Перша пісня, яку я заспівала на сцені перед глядачами, – «Водограй». Мені було тоді років одинадцять.
Співоча у мене мамина лінія. Мама має гарний голос і вдома ми часто співаємо разом. А дідуся Володимира Шиловця свого часу запрошували до Київської консерваторії. Він – володар рідкісного тенора. Але бабуся Валя не дозволила йому залишитити господарство, Кикову, колгосп, де він був головним агрономом, трьох дітей. Так дідусів талант чули лише односельці і родина, збираючись за великим столом у свята. Бабуся ж співала у церковному хорі, куди водила і мене, маленьку зовсім. Тож у 6 років я вже співала з нею у маленькій сільській церкві старослов’янські псалми. Мені настільки це подобалося, що згодом, повертаючись до Новограда після канікул, я щонеділі бігла до найближчої церкви і просилася співати там. Ще пам’ятаю, з яким нетерпінням чекала канікул, щоб поїхати до Кикови: там проходили справжні Івана-Купальські обряди, Різдвяні свята, і всі вони супроводжувалися видовищною театралізацією і піснями. Для мене це – незабутні дорогі спогади, і я несу їх крізь усе своє життя.
– Чи пам’ятаєш свій пісенний дебют, після якого відчула себе співачкою? Як давно це було і чи якось вплинуло на твоє подальше життя, долю, вибір улюбленої справи? Можливо, тут залишилися люди, яких ти й до сьогодні згадуєш добрим словом?
− Перший свій «дзвіночок» я почула саме у Новограді-Волинському, у гімназії імені Лесі Українки, у стінах якої пройшов мій перший у житті урок. Ніколи не забуду уроки з музики у Івана Дмитровича Нужного: він був перший, хто розгледів у мені, 6-річній, паросточок таланту, хто викликав цікавість до музичної мови, хто вірив у мій пісенний хист. Саме він перший сказав, що я маю співати... Буду вдячна цій людині назавжди!
– Якби тобі довелося намалювати сходинки свого шляху до професійної сцени, до музики (ще задовго до «Голосу країни»), як би ти зобразила їх словами? Скільки довелося пройти, перш ніж стати співачкою? Як взагалі стають ними, виходячи із твого власного досвіду? Як нерідко запитують читачі, «де вчаться на артистів»?
− Після смерті батька ми з мамою переїхали до Миколаєва, де я закінчила школу і Миколаївське державне вище музичне училище (хорове диригування і естрадний вокал). Далі були Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової (вокально-хорове відділення та композиція) і Миколаївський національний університет імені О. В. Сухомлинського (музична психологія). Ось так, власне, можна сказати, «вчаться на артистів». А так звані сходинки... Я б поставила їх у такій послідовності:
1. Церковний спів + народний спів – ЗНАЙОМСТВО.
2. Перші пісні + вокальні конкурси – ПЕРШІ КРОКИ.
3. Професійна музична освіта – ПОГЛИБЛЕННЯ.
4. Перший викладацький досвід і музичні пошуки та експерименти – ПОШУКИ.
5. Становлення як артиста та композитора, концертна діяльність – ПРАКТИКА.
– Ти – досить знана у рідному тобі Миколаєві співачка. Як тобі вдалося це? Адже місто велике, і досягти у ньому популярності, не «розчинитися» у натовпі – доволі нелегка справа...
– Я люблю музику, люблю свою роботу і, думаю, саме тому у Миколаєві про мене знають. Мені ніколи не було цікаво просто бути відомою чи робити щось задля популярності. Я просто хочу робити якісно те, що люблю, що вмію. Все своє життя пізнаю той дар, що дав мені Бог, і цілого життя, мабуть, навряд чи й вистачить щоб його пізнати. І тому, мабуть, це привертає увагу інших, збирає прихильників – адже, відкриваючи щось собі, ти відкриваєш це і світові.
– Сашо, чи доводилося тобі раніше, до «Голосу країни» ще, виходити з виступами за межі Миколаєва?
– Раніше я часто брала участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах, фестивалях, виборювала призові місця. Але для мене у цьому не було чогось особливого, цікавого – швидше це все сприймала за практику.
– Скажи, будь ласка, чим ти займаєшся тепер? Якщо простіше, то хто ти за фахом, яка робота дає шматок хліба?
– Зараз я пишу пісні. Деякі – для себе і про себе, інші – на замовлення, як для відомих, так і маловідомих артистів. Цим і заробляю на життя. А ще – по закінченню навчання я створила власну вокальну студію «Альтер-Его», у якій я навчаю дітей та дорослих співати і дихати на повні груди. Образно кажучи, там ми разом вчимося розправляти крила і вірити у себе.
– На «Голосі країни» тебе дійсно оголошували як «педагог із вокалу». Але ці слова надто мізерно характеризують твою роботу. Адже за нею стоять як твоя власна титанічна праця, так і її чудові наслідки – успіхи твоїх вихованців. Що це за успіхи? Назви, будь ласка, конкретніше.
− Мої учні, як і я колись, беруть участь у різноманітних вокальних конкурсах і часто посідають призові місця, стають лауреатами. Також ми готуємося і до участі у відомих вокальних шоу. Так мій учень Марк Коваленко став учасником і дійшов до півфіналу шоу «Голос. Діти»-2. Після проекту ми з Марком мали змогу опинитися у справжньому концертному турі «Потап. Діти» по десяти містах України. Марк – один із тих, хто надихнув мене на участь у «Голосі»-6. У цьому сезоні також сподіваємося, що наші дівчатка потраплять на «Голос. Діти»-3, а також буду готувати на дорослий «Голос країни» одного молодого учасника.
– Отож твоя дорога до суперпопулярного шоу «Голос країни» – це закономірне логічне продовження твого шляху педагога з вокалу – аби подати приклад вихованцям – чи це вже нова сходинка власної пісенної кар’єри?
– Важливо розуміти, на чому будується впевненість у собі співака, чи реально він оцінює свої «плюси» і «мінуси». Бо іноді твій «мінус» може бути саме тим, що вирізняє тебе серед інших. Потрібно дуже багато працювати над собою. Критикувати себе, але не заганяти у глухий кут відчаю. Вчитися у кращих, але ні з ким себе не порівнювати. Дуже складно знайти себе і свою індивідуальність – власний стиль, власний зміст і власну музику. Скільки глядачів – стільки і думок, і не можна сподіватися на абсолютну глядацьку чи слухацьу любов. Це питання смаку і актуальності твоєї творчості. Хоч і важко, але вкрай важливо залишатися собою. «Голос», на участь у якому я наважилася, – це умови для знайомства з собою як із артистом. Коли маєш змогу подивитися на себе зі сторони і зрозуміти, готовий ти йти цим шляхом чи ні. Я ніколи не кину музики незалежно від популярності чи ії відсутності. Думаю, музика не має бути кар’єрою, бо тоді вже музика буде робити тебе, а не ти музику. Кожен артист обирає сам: дотримуватися формату чи створювати його. У кожного співака має бути своя мета-місія, яка веде його до людей, у яких вона знаходить свій відгук. Це той шлях, який я шукаю.
− Читачу цікаво, як стають учасниками таких шоу, як «Голос країни». Розкажи, будь ласка, детальніше, як усе воно починалося в тебе. Де і як проходило прослуховування і твої відчуття, коли ти отримала запрошення на них? Чи ти просто спокійно чекала його, будучи впевненою, що пройдеш?
– Все почалося із попереднього кастингу перед продюсерським складом проекту. Кастинг південного регіону проходив у Миколаєві, сюди приїздили найкрутіші співаки Одеси та Херсону. Комусь відразу казали «ні», іншим обіцяли передзвонити. Того хвилюючого дзвінка довелося чекати близько двох місяців. І щоразу, коли на мобільному висвітлювався невідомий номер, я очікувала почути гарну новину від «Голосу»... Згодом вже й перестала згадувати і сподіватися. Та коли була прослухана вся Україна (а це близько 5000 співаків), мені повідомили, що я потрапила до 130-и відібраних на «прослуховування наосліп».
– Глядачі пам’ятають, що на «прослуховуванні наосліп» до тебе повернулися одночасно Тіна Кароль та Іван Дорн. Поясни свій вибір: чому саме Тіна Кароль? І невже не хотілося спробувати себе у новій іпостасі у стилі виконання Дорна? Чи це вже все спробувано раніше, десь за кулісами або перед маленькою глядацькою аудиторією? Принагідно ознайом читача зі своїми музично-стилістичними уподобаннями: якій музиці, напряму у ній ти надаєш перевагу.
− Обирати й справді було дуже складно, бо я дуже люблю експериментувати з музикою. Вже із 14-и років намагалася співати усе, що тільки можна! Народні пісні, хоровий спів, джаз, рок, академічний вокал, електронна музика – усе пройшло крізь мене… Та я намагаюся усе трохи спростити і зберегти доступність для людей. Тож коли довелося робити вибір, мій розум підказував іти до Дорна, а серце – до Кароль. Я розуміла, що з Ванею це був би калейдоскоп європейських стилів і непередбачуваних експериментів, але поки що це не завжди є близьким українській публіці. Мені ж хотілося більше наблизитися до простих людей, більше відкрити душу – щоб не дивувати публіку, а відчути єднання з нею.
– Як склалися стосунки у команді? Адже багато хто зазначав, що Тіна Кароль відібрала собі чи не найкращих виконавців, та ще й майже всі були у чомусь із нею подібні... Чи з кимось ти подружилася так, щоб не поривати спілкування й у майбутньому?
− Я просто в захваті від «Голосу», від тих, із ким мені пощастило познайомитися і бути поряд на проекті. Ми разом пройшли цей шлях, і я багато за ким буду сумувати. Для мене це був обмін творчістю без конкуренції – навпаки, я відчувала натхнення і стимул до розвитку і намагалася допомогти, коли це було потрібно. Звичайно, я буду підтримувати зв'язок з тими, до кого прикипіло моє серце, але називати конкретних імен не хотілося б, аби не образити когось.
– На час твоєї присутності у проекті глядачі мали змогу побачити тебе у різних образах. Який із них найближчий тобі внутрішньо, найбільше, так би мовити, до душі? Чи то було лише обов’язкове завдання і доводилося «ламати» себе? Якщо так, то який же образ – дійсно ТВІЙ: по життю і сценічний?
– Мені сподобалися усі мої образи, бо усі вони мені притаманні і є частиною мене. Я з тих, хто, покидаючи зону комфорту, приймаючи новий образ, пізнає у собі новий світ, нову складову себе. У житті я така ж непередбачувана!
− Ти вже не раз доводила широту своєї душі і безкорисливість: тренерство Марка у «Голос. Діти», благодійні концерти задля дітей тощо... Суперфінал «Голосу країни» знову підняв твоє ім'я – можна цілком вважати, що ти також співала з Інною Іщенко, адже пісня у третьому етапі була саме у твоїй обробці! Ти допомагала з власної ініціативи, із симпатій до Інни, а чи це був вибір тренером уже готової обробленої пісні? І чи не майнуло жодного разу десь там, у глибині серця: «Цю пісню, ТУТ, мала б співати я»?
− У технічному плані Інна одна з найслабших учасників цього сезону, і я ставлюся до неї як до своєї учениці, а іноді – і як до молодшої сестри. Коли я залишила проект, вона навіть зізналася, що брала з мене приклад. Тіна як тренер бачила у фіналі мене, і ми готувалися заздалегідь до нього. Але воля глядачів була інакшою. Тому нам не залишалося нічого іншого, ніж передати мої заготовки Інні, щоб допомогти їй достойно представити нашу команду. Я підтримувала її і дійсно, всім серцем співала з нею.
– Знавці стверджують, що прямий ефір – це дуже важко, а подібні шоу – складнощі особливого характеру. Тепер і ти також знаєш це. Тож поділися власними враженнями, атмосферою, закулісним, так би мовити, настроєм: це жорстко, важко чи ще існує якесь інше визначення?
Прямий ефір у моєму баченні – це етап довіри глядачеві як Богу. Для мене прямий ефір – це свято, хоча й хвилююче. Це так захоплююче: розуміти, що тебе чують і бачать одночасно мільйони людей!.. Насправді найстрашніше було пройти «прослуховування наосліп», пройти через першу критику, через першу реакцію глядача. З кожним етапом я виконувала свій максимум, робила все, що від мене залежить, – а далі вже вирішували тренер, ситуація або глядач. Я могла лиш приймати все як є…
– Сашо, ти все ж таки однією частиною серця – і наша також, новоградська. Хрещена мама твоя, знаю – теж тутешня. Чи не хотілося б подарувати колись свою творчість тим, хто тебе знає ще змалечку? Чи не плануєш заспівати колись і на новоградській сцені? Можливо, станеш цього літа учасницею літературно-мистецького свята «Лесині джерела»?
− Лесин край наповнив мене ще змалечку саме тим змістом, який є у мені сьогодні як основа і стрижень. Це те, чого ніколи не зламати, що не змінюється з віком. Тож я із задоволенням візьму участь у «Лесиних джерелах»!
– І наостанок. Ти – одна з небагатьох, хто досягнув популярності виключно власними силами і талантом. Чи могла б поділитися рецептом всього успіху з тими, хто ще саме леліє мрію стати «зіркою»? І чого побажала б землякам із краю частинки свого дитинства?
– Знаю одне: «зірка» – це не та людина, яка прагне слави, а та, якій є що сказати. Вона не має осліплювати людей штучним блиском, а має світити у темряві і вказувати шлях тим, хто збився з дороги. І такі «зірки» насправді набагато ближче, ніж здається – вони серед нас. Такі ж, якою була і Леся Українка, котра ходила саме по цій землі – землі Новоград-Волинщини, з якої і моє коріння – теж!

Розмову вела Леся ГУДЗЬ.

Подiлитися:

Пока нет комментариев

Написати коментар:
captcha
Новий розвиток сучасної української освіти
Валерий Жидков



Олександра Казакова, учасниця ГОЛОСУ КРАЇНИ